Різноманітні дослідження прийомних підлітків говорять про те, що більше половини з них хотіли б зустрітись із біологічними батьками. І це підлітки, в яких добрі стосунки з прийомними сім’ями. І вони не мають на меті змінити сім’ю. Майже усім підліткам це потрібно для того, щоб подивитись, як батьки виглядають; сказати їм, що в них, дітей, все добре; спитати, чому їх покинули. Тобто, насамперед, їм потрібна інформація про їхнє походження - для повної картинки світу, для розуміння та прийняття себе, для побудови довіри до себе...
Якщо говорити про прийомні сім’ї чи ДБСТ, діти в таких сім’ях мають власні прізвища. Ніхто не приховує від них, що десь у світі є чи були батьки, які народили їх, і є причини, чому зростають вони все ж таки з іншими, не біологічними батьками. Саме в прийомних батьків виникають суперечливі ситуації – так, відомо де є родичі, але те, що про них відомо, не вкладається в голову нормальної людини, тому, як про це розповісти, а головне - для чого? Що зміниться? Хіба тільки настрій дитини погіршиться. Бо ж неможливо добре жити із знанням, що твої батьки - наркомани чи відбувають покарання у в’язниці? Хоча заради справедливості зазначу, що буває протилежна інформація про біологічних родичів: і не п’ють, і працюють, і готові прийняти незнайомого родича в гості. В цьому випадку в прийомних батьків спрацьовує інший страх - втратити нового члена сім’ї.
Я ж хочу порадити обов’язково почитати форуми дорослих всиновлених дітей, почитати про їхні переживання, спогади, враження від уникнення розмов, прихованої інформації, їхні потреби розуміти, звідки вони і як їм живеться з правдою. Вони також пишуть і про те, що які б не виявились біологічні батьки, на ставлення до прийомних це не впливає. На ставлення до прийомних впливає тільки викрита брехня...
“Я завжди любив свою маму Віру. Я пам’ятав, що вона мене всиновила. І навіть пишався, що в мене саме така нова мама. Але коли я дізнався, що моя рідна мама два роки намагалась зі мною поговорити по телефону, а мама Віра не дозволяла, то я дуже образився... Я зараз не живу з нею. Живу в гуртожитку інституту. Іноді вона мені дзвонить, і ми розмовляємо. Ну, знаєте, такі звичайні розмови: «як здоров’я, як навчання?» Я завжди кажу «добре», бо не хочу довших розмов... Я ніяк не можу їй вибачити, що вона мені брехала. І навіть не так. Мені , звичайно, образливо, що вона приховала від мене те, чого я хотів найбільше в світі. Вона знала, що я хочу поговорити з мамою, тою, іншою! Але є ще щось гірше... Я спитав маму Віру, чому вона не казала мені, що мене шукає рідна мама. І тоді вона сказала, що в мене ТАКА мама, що краще про неї забути. Розумієте? Тобто мене народила така жінка, про яку мені краще не знати! Але це ж моя рідна мама! То я тоді хто? Син ТАКОЇ жінки? Тобто якщо не знатиму про це, то є шанс, що не стану ТАКИМ? Якщо мама Віра так вважає, то вона брехала, що любить мене! Я ж її любив би, якою б не була її мама... Розумієте? Це я не можу вибачити, тільки це...”
Усі спеціалісти, усі дослідження в один голос стверджують: діти мають знати свою історію, якою б вона не була. Це здоровіше для психіки і природніше для становлення особистості. Чим скоріше дитина дізнається про своє життя до сім’ї, в якій вона зростає, тим спокійніше вона сприймає ці факти. Звісно, що інформація має бути дозованою, без зайвих деталей, відповідно до віку та можливостей дитини. Наприклад, в дошкільному віці дитині достатньо знати, хто з родичів живий, як звали маму і тата. Коли дитині більше 5-6 років, вона сама може зацікавитись, чому вона живе з вами, а не з рідними батьками. У випадку будь-яких залежностей і хвороби ви легко поясните дитині, що людина може бути настільки хвора, що не здатна ні про кого турбуватись. Ви можете згадати голодних кошенят на вулиці, яких рятують люди, якщо їхня мама не здатна ними опікуватись. Якщо ж історія складніша? Віддала, бо багато своїх, невідомо, чим годувати, не знає батька, не хотіла дитини, сидить у в’язниці… Варіантів море. І всі настільки не дитячі, що невідомо як дитині розповісти. На мою думку, дітям до підліткового віку можна спокійно відповідати, що в батьків були причини, про які ви розповісте, коли вони будуть старші й зможуть зрозуміти, про що йдеться. А коли прийде час – в 10 чи 12 чи 16 років, ви розповісте правду. Без подробиць, на кшталт, як сусіди жалілись на крики або які слова біологічна мати викрикувала в пологовому, коли залишала дитину. Суто факти - був скоєний злочин, і батька позбавили батьківських прав.
Деталі у розповідях важливі теж, але тільки ті, які дають дитині можливість відчути щось добре, згадуючи про біологічних батьків. Це можуть бути деталі про те, як біологічна мама займалась танцями в дитинстві і навіть виступала на сцені містечка, в якому зростала. Або що мама спродала все з хати, але дитяче ніколи не чіпала. Такі позитивні деталі дозволяють відчувати свою не зайвість у світі, не помилковість свого народження.
Загалом, усім дітям потрібне відчуття: «я мав народитись», тобто моє народження комусь потрібне. І, власне, цього відчуття потребують прийомні діти. Знання дрібних деталей з побуту, стосунків у біологічній сім’ї створюють основу, нехай тонку, на яку прийомні батьки зможуть набудовувати позитивну самооцінку дитини.
Наостанок приведу два вагомих, на мій погляд, аргументи на користь чесних і відвертих стосунків з прийомними дітьми. Приховування, таємниці і брехня - це ж про інші стосунки, правда?
Якщо ви вже погодились зі всім написаним, але говорити це надмір важко або складно, попросіть допомоги. Хтось це може зробити з вами чи замість вас. Будьте прикладом для дітей, будьте чесними навіть тоді, коли це дуже важко.
Міфи, на які спираються прийомні батьки, коли приймають рішення приховувати, уникати чи спотворювати інформацію про біологічних батьків дитини (за матеріалами книги Б. Кифер, Д.Скулер «Как рассказать правду усыновленному или приемному ребенку», 2009. Книга є у вільному доступі в інтернеті)
