* фото для привернення уваги
З моїм Вихованцем Артемом я познайомилася три роки тому в гостях у спільних знайомих. Я дізналася, що він випускник інтернату з іншого міста, приїхав вчитися в Київ, поступив в інститут на пільгових умовах. Артем не був схожий на моїх знайомих, був замкнутим, недовірливим, а інколи щось висловлював вголос, але це звучало грубо і зовсім нетактовно. Видно було, що він хотів влитися в колектив, потоваришувати, стати вагомим, але усе виходило якось незграбно. Усі його смикали і постійно робили зауваження, створювалося таке враження, що він спеціально так поводився, щоб йому зробили зауваження. Я бачила, що він засмучується, коли у нього не виходить спілкуватися так, як це прийнято, що є якась розгубленість, невпевненість в собі.
Я зацікавилась його долею і захотіла допомогти йому. Я побачила, що у Артема добре серце, спостерігала, як він любить грати з маленькими дітьми, любить спілкуватися, ходити в гості. Також я дізналася, що усе своє життя він прожив в інтернеті. Ще в пологовому будинку він був залишений своєю матір’ю.
З Артемом ми потоваришували, почали більше спілкуватися, але в основному наші розмови були просто про справи, про проблеми, про різні ситуації. Я намагалась більше пізнати його, мені хотілося зрозуміти, як він себе почував, коли жив в інтернаті, чи продовжує він спілкуватися з колишніми друзями і хто ці друзі. Артем, особливо спочатку, був дуже закритим і не хотів, щоб я знала про нього якісь подробиці, він переживав про те, що я в корисних цілях намагаюся дізнатися про нього більше. Я пояснювала йому, що таке дружба, і якщо він не хоче про щось говорити, я не наполягатиму. Так ми і спілкувалися впродовж півтори року: я допомагала йому з навчанням, оскільки Вихованець за роки навчання в школі-інтернаті не навчився процесу вчитися, йому було дуже складно робити домашні завдання, ходити на перші пари, будувати стосунки з одногрупниками. Іноді він пропадав, довго не телефонував або міг по телефону грубити мені, кидати трубку, спізнюватися, не приходити на зустріч, поводитися так, немов перевіряючи або чекаючи від мене зауваження в його адресу.
Але мені не хотілося робити йому зауважень, оскільки це робили всі, я ж хотіла допомогти йому розібратися в тому, хто він насправді є. Я бачила в ньому хорошу людину, не дивлячись на його погану поведінку. І Артем це зрозумів, він зрозумів що саме так я до нього ставитимусь завжди, і тільки через півтори року нашого спілкування він почав відкриватися. Він поділився тим, що його і інших дітей з інтернату на канікули відправляли в Іспанію і що він добре знає іспанську мову. Артем розповів про одну іспанську жінку, з якою вони підтримують стосунки, і про те, що вона присилає йому подарунки, дзвонить часто і піклується про нього. Я поцікавилась, чи могла ця жінка усиновити його, коли він жив ще в інтернаті. Артем відповів, що йому цього хотілося, але вона б не змогла, оскільки у нього на той час були проблеми з документами і що зараз це неможливо, тому що він вже дорослий дев’ятнадцятирічний парубок. Очевидно, наша розмова з Артемом наштовхнула його на те, щоб в телефонній розмові з іспанкою дізнатися, чи хотіла вона раніше усиновити його, на що та відповіла, що і зараз хотіла б це зробити, але думає, що Артем вже цього не хоче. Таким чином, можна сказати, випадково, або зовсім не випадково почався процес всиновлення Артема.
Не описати тут, скільки всього сталося за ці три роки нашої дружби: це історія, коли Артема виганяли з інституту через пропуски, коли мені потрібно було переконати кафедру дати йому ще шанс; це історія, коли у нього шляхом обману забрали велику суму грошей і мені довелося залучити знайомих, щоб шахрай повернув гроші; це історія про те, як ми разом готувалися до його сесії і яку він здав без трійок; це історія, коли він переніс важку операцію і мені потрібно було бути з ним, купувати ліки, залучати різних лікарів; це історія нашого знайомства і дружби з майбутньою мамою Артема; це радість від спільних перемог, - багато усього було. Можу сказати одне, що Артем став для мене не просто Вихованцем і навіть не просто другом, він став для мене рідною людиною. Ми так і називаємо себе: родичі. І слід сказати, що за ці три роки не лише я навчала його життю, але і він мене. Мені сумно, що Артем від’їжджає в Іспанію, але в той же час дуже радісно, що у свої двадцять років він знайшов маму, бабусю, дідуся і багато інших іспанських родичів. Мані радісно від того, що за три роки нашого спільного знайомства, Артем дуже сильно змінився, став упевненим, люблячим, дбайливим. Він полюбив книги і знання, які можна знайти в них. Він виділяється своєю індивідуальністю, а не поганою поведінкою. Він приймає свої плюси і мінуси і розуміє інших людей. Він виріс як особистість і продовжує формувати свій чоловічий характер.
Я говорила, що наші стосунки пройшли під девізом «Головне, щоб головне залишилося головним», а що ж головне в стосунках Наставництва, - запитаєте ви? А головне це Віра, Надія і Любов.
«Наставництво крок за кроком» Одна Надія
