Мене звати Дерек Кларк. Я заробляю на життя, виступаючи на конференціях по всьому світу. Моя місія – говорити людям, що життя не має обмежень, і що ніколи не потрібно здаватися. Я виокремив 5 типів людей в залежності від способу життя:
13 років мого життя пройшли у системі сімейної опіки в м. Аламеді. Ці 13 років я почувався непотрібним, був жертвою жорсткого брутального поводження. Моя мама і вітчим покинули мене у психіатричній клініці зі словами: «Ми більше не хочемо цієї дитини». Звідти вони повезли мене в Сан-Леандро у «Снедігарський котедж» - щось на кшталт дитячого будинку, де тебе залишають батьки, яким ти непотрібний. І цікаво те, що мама з вітчимом залишили моїх брата і сестру, а мене позбулися, тому що у мене було багато поведінкових і емоційних проблем. Мені довелося подавати в суд в Окленді, щоб отримати копію записів моєї психіатричної і неврологічної оцінки експертів. І ось що там написано про 6-літню дитину після того, як фахівці протягом кількох днів годинами зі мною сиділи, щоб поставити ці діагнози, ці ярлики: «Дереку 6 років, він ізольований від реальності. Дерек постраждав від жорстокого поводження, перебуваючи у лоні». У лоні? Що це означає? Я розкажу.
Мама була на 7 місяці. Мій батько був настільки розлючений цією вагітністю, що затягнув її в кухню ресторану у Сан-Дієго, де вона тоді працювала, повалив на підлогу і по-звірськи копав у живіт, який на 7 місяці вагітності уже добре заокруглився. Та я вижив. Кожен з нас має своє призначення. У вас є призначення, допоки б’ється ваше серце. Отже, дитиною я потерпав від жорстокого поводження. Я весь у шрамах від жорстокого поводження, у мене опіки від кип’ятку, мене запихали головою в унітаз – я все це пережив. Коли мені було 6 років, мені діагностували психоз та IQ 2-річної дитини, порушення моторних функцій, через які я не міг спускатися чи підніматися по сходах. Коли я ступав на першу сходинку, то далі просто котився вниз. Я не розумів таких слів, як «собака», «кіт», «хлопець». Я мав розлад психосексуального дозрівання – у мене була анатомія хлопчика, але я не знав, що я хлопчик. Я не міг порахувати до 10 (моя трирічна дитина може до 25). Я не знав алфавіту (моя дитина знає у віці трьох років). У мене був дуже обмежений словниковий запас. І вони повісили на мене усі ці ярлики: нестійкий психоз, СДУГ (Синдром дефіциту уваги і гіперактивності), і, нарешті, визначальний ярлик – у кінці написано: «Дерек має IQ 2-річної дитини і розумову відсталість».
З таким діагнозом я потрапив у систему опіки над дітьми. Непотрібним, покинутим. І вони сказали, що я не підлягаю усиновленню! Та я вам скажу ось що – я подорожував по всьому світу і бачився з прекрасними батьками, які беруть дітей з ДЦП, фобіями та іншими особливими потребами.
Я вважаю, що кожна дитина заслуговує на любов, кожна дитина заслуговує на сім’ю. А їхній вердикт був «не підлягає усиновленню». Якщо б тоді для мене не знайшли прийомної сім’ї, мене б відправили у психіатричний заклад, де пройшли б мої підліткові роки.
Я побував у багатьох прийомних сім’ях, і одна з них таки взяла мене на вихідні, лише з п’ятниці по неділю. Це був будинок на фермі. Мені там сподобалось. Я ні з ким не розмовляв, бо нікому не довіряв. Рідні мама і тато віддали мене – як я міг кому-небудь довіряти? Але в одному місці мене можна було знайти – в курятнику. Я зависав з компанією курочок і усвідомив, що люблю птахів, оскільки одного дня я відлечу звідси. Мене залишили на всі вихідні, під кінець яких у мене стався емоційний зрив прямо посеред виїзду з двору. Я заволав: «Куди я маю йти?! У мене немає дому! У мене немає дому! І моя прийомна мама сказала прийомному тату: «Можемо залишити його ще на тиждень?» Соціальний працівник погодився, і тиждень перетворився на місяць, який став місяцями, що стали роком, а потім роками.
Вони є мої мама і тато, вони ніколи не переставали за мене боротися. Іноді любов сильніша за родинні зв’язки. Мені була потрібна любов. Я розкажу вам, якими особливими людьми є мої прийомні батьки. Вони обоє учителі. Моя мама – вчитель у виховній колонії для неповнолітніх (нічого нового зі мною вона не побачила, еге ж?), а мій тато був вчителем 2 класу.
Коли мені було 9-10 років, вони виявили, що мене не визначали всі ті ярлики, навішані й діагностовані експертами. Але що я був губкою, яка потребує інвестицій. Отож, я почав вчитися читати і писати у віці 9-10 років. Таким запущеним я був…
Зараз промотаю трішки вперед, до старшої школи. Це був дуже важкий період. Батьки віддали мене у нову районну школу, щоб я міг почати все з чистого аркуша, оскільки я завжди встрявав в якусь історію у початковій школі. Мене часто виганяли з уроків за неповагу чи бійки. Віддали мене у Хейвардську старшу школу. Там я був учнем-невидимкою, на якого ніхто не звертав уваги. І я знайшов маленьку групку «своїх людей» – зависав з групкою скейт-панків. Мені потрібно було зробити щось круте зі своїм волоссям, щоб вписуватися у їхнє коло. Тож, мені побрили голову, залишивши невелику «королівську корону», зробили щось подібне до бакенбардів і пофарбували їх в оранжевий колір. Отож, ззаду в мене голова була повністю побрита, а спереду ці бакенбарди – виглядав я жахливо! Я попросив друга побрити мою голову повністю. Він зайшов в дім за якоюсь голубою штукою, розмастив її в руках, підняв мої бакенбарди з двох боків так, щоб вийшли роги. І тепер у мене були роги. Я вважав, що це дуже круто для такого невдахи і вигнанця, як я. Я пішов додому, де мене чекала хороша християнська сім’я. Ось їхня реакція на побачене: «О, Господи! Дереку, роги мають зникнути!» Я наполягав, що це моя справа. Але мій тато мав дар вести переговори, і я зміг залишити лише частинку рогів.
Ось і другий рік у старшій школі, і у мене купа проблем. Якось я зависав зі своїм другом Арландом, і ми побачили у дворі людей, які поводилися якось дивно. Я кажу: «Що там відбувається? Там бійка? Якщо так, то я маю там бути». Він каже: «Ні, ні, у них змагання». - «Які ще змагання?» - «Реп» - «О, Боже, реп-шмеп.. я не слухаю реп». Та щось усередині мене підказало «Іди, і подивись, що там». Отож я підійшов і став свідком реперського двобою. Я бачив, як отрута, як лють виходила з них. Я повернувся до друга: «Чувак, я хочу бути репером!» А він: «Ні, чувак, ти білий, ти не зможеш». - «Ні, я хочу бути репером». - «Ти не маєш відчуття ритму» - «Я спробую, я позмагаюсь з кимось зараз». Зрештою, вони приводять хлопця, і ми маєм з ними змагатися. Я навіть не знаю, як читати реп. Нічого про реп не знаю. Знаю лише, що всередині назбиралась вся ця лють, бо я був непотрібним, бо мене покинули і т.д. І я шукав якогось креативного способу, щоб вивільнити всю цю лють.
Отож, той репер почав на ходу читати про мою маму, мою дівчину, про всі речі, які вони будуть робити, назвав мене всіма можливими і неможливими словами. А я дивився на нього і думав: «О, Боже! Цей чувак такий крутий! Я хочу бути ним!» А потім була моя черга. Окей.. все, що я зміг, це сказати погані слова, які не буду повторювати.. я був повний відстій. Я нічого не міг зробити, але не мав жодного сумніву, що я не хочу бути скейт-панком, я хочу бути «Реп-ен-Ді». То було моє реп-ім’я. Я був тим, ким хотів стати. І я вправлявся роками, програючи двобій за двобоєм, аж поки під час наступного такого двобою у мене вийшло зачитати реп досить добре. Мене спитали: «Що ти тільки що зробив?» - «Я не знаю». «О, у мене є дар. Скоромовлення. І я почав перемагати. Люди говорили: «Нічого собі, цей хлопець крутий!» І потім я переключився на реггі стиль. Я почав вигравати постійно. Я змінив своє ім’я на «Даймонд-Ді». Бо я був міцний і незламний, наче камінь. Я перетворився із маленького кусочка вугілля у людину, якою я є сьогодні.
Мені було всього 17 років. У мене було багато проблем. Мого брата вбили. Мою сестру вбили. Мого хорошого друга вбили. Мене вигнали зі старшої школи. Якщо тобі 18, і ти прийомна дитина, прийомних батьків починають перевіряти. І життя продовжується. Ти йдеш на вулицю. Цікаво, що згідно статистики Міністерства юстиції, 80% в’язнів в американських тюрмах та 51% бездомних Сполучених Штатів перебували під фостерною опікою, 77% в’язнів сан-квентівської тюрми – вихідці системи фостерної опіки. Така статистика мене не задовольняла. Мій батько сидів у тюрмі для психічнохворих за ряд озброєних пограбувань від Арізони до Каліфорнії. Тоді я знав, що мені не судилося бути невдахою. Я зібрався з духом і записався на консультаційні курси, щоб зрозуміти причину свого гніву та люті. І моє життя повністю змінилося.
Мене поновили у старшій школі. Я закінчив школу із середнім балом 1.83. Ці бали можуть для вас нічого не означати, але я перший у моїй сім’ї, хто отримав повну загальну середню освіту. Моя мама покинула школу у 9 класі. Мій батько навіть не ходив в школу. Я перший, хто розірвав це коло. Я знав, що мені не судилося бути невдахою. Я знав, що повинен був стати кимось. Я зрозумів, що те, що сталося зі мною не таке важливе, як те, що відбувалося всередині мене. І довгий час я дозволяв своїм відчуттям ставати моїм ворогом. Якщо мій тато не зміг знищити мене, коли я ще був у лоні, моя мама не змогла знищити мене, мій вітчим не зміг знищити мене. Єдиним, хто це робив був я сам. І мені це добре вдавалося. Моє улюблено слово – незламність, завзята рішучість, наполегливість, твердість волі, щоб ніколи не здаватися. Було так багато труднощів відколи я був дитиною і допоки став 20-літнім юнаком, який намагався знайти себе у житті, боротися за своє життя. Незламність.
Тоді я зрозумів, що важливішим було не те, яке у мене IQ, а яка у мене сила волі. Важливішим за мої знання було те, наскільки відкрите у мене серце. І я вирішив, що ніколи не дозволю, щоб моє минуле вплинуло на моє майбутнє. Я вирішив, що не дозволю своєму минулому визначати себе, скувати мене. Я вирішив, що одного дня я дозволю своєму минулому зробити з мене кращу людину. Минуле не для того, щоб тягнути нас назад. Призначенням мого минулого було підготувати мене до цього дня, щоб я виступив перед вами. Виступати по всьому світу. Ділитися історією надії. Ділитися посланням про надію. Ділитися натхненням. Ось вам акронім від Дерека Кларка, можете пошукати його в інтернеті. HOPE (в перекладі з англ. «надія» (helping one person everyday – допомагати одній людині щодня). Я отримав надію завдяки можливості давати її іншим людям, перетворившись із егоїста в безкорисливу людину.
Моє життя змінилося. У 25 я заробив свої перші сто тисяч доларів. У 32 перший мільйон. Нічого не могло мене зупинити. Я одружений 19 років. У мене 4 дітей, і всі від однієї жінки. Я РОЗІРВАВ КОЛО. На консультаційному курсі мені сказали: «Дереку, в тебе є всі м’язи, але у тебе немає одного дуже важливого м’яза, який називається м’язом терпіння». І коли я зрозумів, що можу активувати цей м’яз терпіння, моє життя змінилося, тому що я вірив у себе, тому що інші у мене вірили, і вірили, що я – це не ярлики, які на мене навішали. Моє життя змінилося. Якби багато років тому мені б сказали, що ти станеш дорослим, який буде одружений 19 років, матиме цих прекрасних безцінних дітей і зароблятиме на життя публічними виступами, і напише кілька книг; ця дитина, яку вигнали зі школи, напише 6 книг? І матиме вплив на мільйони людей? Я б сказав: «Ні, це не про мене. Я невдаха, я вигнанець». Так я думав, поки вчитель і ментор не навчили мене слова «незламність».
*Це переклад виступу на TED Talks. Оригінальний виступ “The Power of Determination” доступний за посиланням ТУТ
Перекладала Марія Бойко
